Цю історію я почула
днями у лікарні. Жінка, яка її розповіла, не хоче називати своє прізвище й досі
вважає, що 25 років тому змогла порятувати себе посеред пекла.
Вона була лікарем. І
вона була на ЧАЕС у квітні 1986 року. Той час в її пам’яті існує у вигляді
картини, що досі весь час постає перед її при найменшій асоціації. Це каталка,
що котиться коридором з тілом, накритим свинцевою фольгою.
Вона досі боїться про
це розповідати. Вона говорить так, немов кається на сповіді, немов спокутує
провину. Вина її у тому, що вона вижила, а ті молоді хлопці, які катувалися від
опромінення у сусідніх боксах – ні!
Вона говорить і очі її
наповнюються слізьми. Вона каже: «Нас, усіх у кого вже почалася блювота,
привезли у критих машинах до якоїсь лікарні й закрили у боксах. Нам нічого не
пояснювали й нічого казали. Нас практично не лікували. Їжу подавали через
невеличке віконечко, у яке часом можна було побачити, що відбувається у
коридорі. Я не знала чи це день чи це ніч. Мені було дуже погано. Я боялася, бо
не розуміла, що зі мною відбувається. Час від часу я чула як відкривалися двері
сусідніх боксів і тоді коридором везли тіло під якимось спеціальним покриттям.
Вони помирали один за одним. І ось, одного разу, рука, яка подавала їжу кинула
мені записку. У ній було нашвидкуруч написано: «променева хвороба». Через
хвильку голос шепнув, щоб я повернула записку. Я це зробила і у той момент
зрозуміла – я помру, бо на ЧАЕС сталася аварія, ми опромінилися і тепер
помираємо у боксах, ізольовані від усього світу немов прокажені. Але наступного
дня, коли принесли їжу, той самий голос шепнув, що сьогодні у лікарні будуть
«начальники і ще якісь німці». Я сіла біля дверей і почала чекати. Чекала
довго. Та ось чую – йдуть. Розмовляють. І хтось справді говорить німецькою. Я
взяла стільця і з останніх сил почала гупати у двері. За хвилину їх відкрили. Я
похитуючись зробила крок вперед і сказала: «Врятуйте мене». Запала недовга
мовчанка і хтось ламаною російською запитав: «Чьто ти хочеш?». Я відповіла:
«Зробіть мені пересадку кісткового мозку». Вони пішли. Я повернулася у бокс і
двері знову зачинилися. А за кілька годин за мною прилетів вертоліт. Мене
забрали з лікарні й відправили літаком до Москви. Лікарі сказали: треба три
пересадки. Зробили дві. І я вижила».
Ми пам’ятаємо!!!