Цю історію я почула днями у лікарні. Жінка, яка її розповіла, не хоче називати своє прізвище й досі вважає, що 25 років тому змогла порятувати себе посеред пекла.

Вона була лікарем. І вона була на ЧАЕС у квітні 1986 року. Той час в її пам’яті існує у вигляді картини, що досі весь час постає перед її при найменшій асоціації. Це каталка, що котиться коридором з тілом, накритим свинцевою фольгою.

Вона досі боїться про це розповідати. Вона говорить так, немов кається на сповіді, немов спокутує провину. Вина її у тому, що вона вижила, а ті молоді хлопці, які катувалися від опромінення у сусідніх боксах – ні!

Вона говорить і очі її наповнюються слізьми. Вона каже: «Нас, усіх у кого вже почалася блювота, привезли у критих машинах до якоїсь лікарні й закрили у боксах. Нам нічого не пояснювали й нічого казали. Нас практично не лікували. Їжу подавали через невеличке віконечко, у яке часом можна було побачити, що відбувається у коридорі. Я не знала чи це день чи це ніч. Мені було дуже погано. Я боялася, бо не розуміла, що зі мною відбувається. Час від часу я чула як відкривалися двері сусідніх боксів і тоді коридором везли тіло під якимось спеціальним покриттям. Вони помирали один за одним. І ось, одного разу, рука, яка подавала їжу кинула мені записку. У ній було нашвидкуруч написано: «променева хвороба». Через хвильку голос шепнув, щоб я повернула записку. Я це зробила і у той момент зрозуміла – я помру, бо на ЧАЕС сталася аварія, ми опромінилися і тепер помираємо у боксах, ізольовані від усього світу немов прокажені. Але наступного дня, коли принесли їжу, той самий голос шепнув, що сьогодні у лікарні будуть «начальники і ще якісь німці». Я сіла біля дверей і почала чекати. Чекала довго. Та ось чую – йдуть. Розмовляють. І хтось справді говорить німецькою. Я взяла стільця і з останніх сил почала гупати у двері. За хвилину їх відкрили. Я похитуючись зробила крок вперед і сказала: «Врятуйте мене». Запала недовга мовчанка і хтось ламаною російською запитав: «Чьто ти хочеш?». Я відповіла: «Зробіть мені пересадку кісткового мозку». Вони пішли. Я повернулася у бокс і двері знову зачинилися. А за кілька годин за мною прилетів вертоліт. Мене забрали з лікарні й відправили літаком до Москви. Лікарі сказали: треба три пересадки. Зробили дві. І я вижила».

Ми пам’ятаємо!!!